Неймовірна історія пропагандиста

Дуже шкода, що книга Пітера Померанцева «Як виграти інформаційну війну. Пропагандист, який переміг Гітлера» вийшла накладом лише у 2000 примірників, а не значно більше, бо вона точно має стати популярною. І головна причина в тому, що в ній розказана неймовірна історія. Тому мені здається, що назва «Як виграти інформаційну війну…» не дуже вдала, оскільки може здатися, що це мало кому цікавий посібник. Але це не так.

Коли я побачив інтерв’ю Пітера, в яких мене зачепили кілька спойлерів, я все одно не здогадувався, що я читатиму.

А прочитав я історію Сефтона Делмера, британського журналіста і пропагандиста, який під час Другої світової війни створив більше двох десятків радіостанцій, що транслювали свої програми на Німеччину та окуповані нею території, вдаючи з себе нацистське радіо.

Книга прекрасна тим, що вона написана не стільки як наукпоп, чим вона в дійсності є, а як трилер.

Хлопчик, який народився в Берліні і зростав у Німеччині напередодні Першої світової (його батько привіз сімʼю з Австралії), опиняється в Англії. Тому він з дитинства мав проблеми з ідентичністю і його сприйняття людьми навколо: у Німеччині він був англійцем, вдома в Англії – німцем. Померанцев при цьому проводить у книзі не лише паралелі між тим часом і нашим, бо тема книги – пропаганда і війна, а і зі своїм власним життям, оскільки після еміграції батьків з СРСР, з Києва, він також жив у Німеччині і Англії, і на власній шкірі відчув, як це бути іншим.

Делмер чимось нагадав мені одночасно і Бена Бредлі, легендарного редактора The Washington Post часів Уотергейту, який на початку кар’єри працював у Парижі і любив світське життя, і Волтера Дюранті з "The New York Times", який під час Голодомору працював у Москві і любив вечірки та оргії, заперечуючи при цьому факт голоду в Україні. Делмер повернувся до Німеччині під час зростаючої популярності Гітлера у якості кореспондента британської газети і з ним охоче спілкувались Ернст Рем, один з перших головорізів Гітлера, Ґеббельс і сам Адольф. Вони його сприймали як свого, очевидно, вважаючи його корисним ідіотом, який доносить до британських читачів всі їхні божевільні ідеї. За це Делмера довго підозрювали у тому, що він справді нацист. Але завдяки цьому він дуже добре знав і нацистську верхівку, і країну з її звичками і традиціями. До того ж Делмер також любив вечірки, які влаштовував і в Берліні, і в Лондоні.

Однак після черги перевірок йому довірили пропагандистський проєкт нечуваного масштабу і впливу. В розпорядженні Делмера були не лише радіопередавачі та інша техніка, а також під сотню співробітників, полонених німців і біженців: акторів кабаре, журналістів, художників, психологів і навіть священників. Ця група протягом всієї війни створювала радіо, вдаючи з себе німців. Делмер розробляв програми, діалоги, підбирав музику, інтонації, аби виглядити нацистським радіо, проте в етері звучали приховані провокації: поруч з виступами Гітлера німецьким слухачам нав’язувалася думка про те, що партійні функціонери спотворюють ідеї фюрера і живуть значно краще, ніж народ. Так він домагався розколоти людей, армію і партію.

Ці станції, а також друкована продукція (листівки і не тільки) шокували навіть британський уряд, оскільки Делмер вдавався навіть до порнографії, детально розповідаючи про сексуальні вечірки партійних босів, а також вигадав цілу кампанію, яка спонукала німецьких солдат до дієвих методів лягти «на больнічку» і навіть до суїциду. Дехто в уряді вважав, що вони мають бути вище цього бруду. Він навіть розсилав листи рідним німецьких солдатів від імені їхніх друзів, які запевняли, що їхній син живий і чудово влаштувався на Заході, а як доказ – батьки отримували від синів посилки зі смачною їжею. Хоча багато з них на той момент були вже мертві.

Одна зі станцій передавала настільки правдиві новини, що за популярністю стала третьою після Райхсрадіо та німецької служби БіБіСі. При цьому, звісно, ця станція передавала новини про втрати Райху на фронті, про проблеми з економікою Німеччини, про втрату територій і завоювань, чим вганяло в депресію не лише простих людей, а навіть офіцерів і генералів. Так, після прослухування однієї з таких станцій командир німецького човна разом з командою без бою здався у полон, оскільки він наслухався цих новин так, що йому було погано, а добило його привітання в етері на його адресу: грайлива радіоведуча, назвавши його на ім’я, привітала його з народженням дитини. На питання братанців, чому він вирішив здатися, командир човна відповів: «Я два роки не був вдома» (до появи анекдотів про Штріліца залишалось двадцять років).

Я міг би переповідати цю книгу ще довго, але спойлерів і так вже багато. Додам останній: з Делмером працював майбутній «батько» Джейса Бонда Ян Флемінг. До речі, Флемінг, як відомо, працював у розвідці британського флоту, і саме розвідка постачала Делмеру всі новини і імена нацистських військових – навіть середньої ланки. Тому ню їм довіряли.

Я до кінця чекав, що ось Пітер дасть рецепт пропаганди в наш час, але він, скоріше, розмірковував про ефективність і моральність цієї роботи, відаючи перевагу ефективності. У давньому інтерв’ю він якось сказав, що Україні нема сенсу робити медіа проєкти, які розвінчують байки росіянської пропаганди – особливо, коли мовлення йде не на росію, а на Україну. Треба вести цей бій на території ворога, але для цього треба знати його психологію. А головне – не варто займатись фактчекінгом, бо його просто ніхто не прочитає. І, мабуть, не треба розмовляти з хворим, зазомбованим народом як на прийомі у короля.

Чудово написана і дуже цікава книга. Якщо по ній не знімуть фільм, буде дуже шкода.