Синдром манкурта

Ок, чорт із ним, дозволю і я собі висловитись про Булгакова. Та й про Пушкіна за компанію.

Отже, вперше я прочитав «Собаче серце» році у 1988-1989. Але це була не книга, а надрукований на друкарській машинці стос сторінок на поганому жовтому папері. Купа помилок, деякі букви були вже затерті руками сотень людей, які читали їх до мене. Але мені сподобалось. Після років вимушеного читання радянського сміття це справді було щось нове, сміливе і написано без втручання комуністичної партії. Те саме було в мене і з «Майстром і Маргаритою». Враження були дуже сильні.

А «Білу гвардію» я читав вже у книзі. З нею в мене були складні стосунки, адже тоді я ще не знав історичного контексту так глибоко, аби зрозуміти суть сюжету в повній мірі.

Десь у 1992 році я прочитав «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, не знаючи про автора нічого. І спитати не було кого. В ті часи ані в коледжі, де я навчався, ані в університеті я не міг спитати нікого про Багряного, хоча навчався я Харкові, на власні очі бачив в’язницю на Холодній Горі, регулярно бував в районі ХТЗ, керівництво якої було посаджено у ту в’язницю, і навіть часто гуляв навколо будинку «Слово», довго нічого не знаючи про Розстріляне Відродження. Перші роки української Незалежності у Харкові не принесли миттєвого визнання і розквіту української літератури та й «українськості» як такої, ясна річ – цей процес і досі не завершений, а тоді це взагалі була якась інформаційно-політично-культурна яма, чорна діра (вибачте – це мої особисті враження, не загальні).

Але читання таких різних книг потроху налаштовувало мозок на аналіз та збір інформації, на якісь туманні спогади і натрапляння на несподівані, дивні, неочікувані невідповідності між тим, що нам, народженим в імперії, роками вбивали в голову, і тим, що було в реальності.

Я згадую, що дійсно – Пушкін був у кожному домі. Пам’ятаю, як мама зробила все можливе і неможливе, щоб купити новий тритомник Пушкіна. Купила. Так і стояли ті томи на книжкових полицях, ніхто, включаючи маму, їх не торкався, хіба що щоб струсити з них пил. Я давно не був у Харкові, але впевнений, що вони досі як новенькі. Чому так – я не знав і навіть не питав. Пам’ятаю лише, що нас, радянських школярів, нудило від всього, що нас змушували тоді читати. Також пригадую, як у коледжі нам дали завдання написати твір на тему «Єсенін – любов моя». Він ніколи не був моєю любов’ю. Навіть не тому, що він аж так мені не подобався, а тому що я вже тоді не міг оцінити естетику 1920-х років, тому я не дуже розумів, чому я маю це любити. Але тема твору не залишала шансів висловити якусь іншу думку. Хоча ні – була запропонована й друга, більш емоційно стримана тема про Єсеніна, але також «похвальна».

Для психіки тодішньої молодої людини з Харкова було б краще взагалі нічого не читати, аби не з’їхати з глузду від суміші брехні, напівбрехні і напівправди. Звісно, більшість з тих, кого я знав, так і робила, і пронесла таку свою байдужість до сьогодні. Іронія у тому, що російська ракета не відокремлює тих, хто намагався читати, вивчати і думати, від тих, хто цього не робив і не збирався.

Але якби ж ця «дихотомія» стосувалася лише українців… Я також пригадую, яке враження справив фільм «Холодне літо 53-го». Це фільм 1987 (!) року. Він був одним з багатьох (!), який так чи інакше дуже чітко і наочно змалював сталінізм та й комунізм як такий: не у всій їхній красі, а через розповіді про долі окремих людей, які загинули ні за що або ледь вижили. Потім були й інші фільми, книги, телепрограми, журнали, які кілька років поспіль розповідали (у тому числі, росіянам, їм, мабуть, у першу чергу), на скількох кістках було побудовано СРСР.

Минуло ще кілька років, і з голів росіян стерлися і розвінчання культу особистості Сталіна, і ГУЛАГу, і КДБ… Буквально все. А разом із цим стерлися і Булгаков, і Пушкін, і Єсенін: вони їх ніколи не читали і вже ніколи не читатимуть. Їм достатньо і важливо, аби ці імена залишались бути пам’ятниками на кожній вулиці. Не більше. Вони для них як прикордонні стовпчики, за які заборонено виходити – всім одразу і назавжди. Такий собі масовий психоз та масовий екстаз від того, що якщо все навкруги хєрово, то всім без винятку. Ось у чому функція тих пам’ятників.

Як це не дивно, в Україні і досі точаться дискусії щодо їх демонтажу. Прочитайте це ще раз – «дискусії». Тобто ми насправді не спостерігаємо масовий і одночасний «падьож». Швидкість прибирання цих символів могла би бути значно більшою. Так, ще живі люди, які тримають на книжкових полицях тритомник Пушкіна. Але вони його не читають, я впевнений. І я розумію, чому – тому що ніколи не читали і не отримували задоволення, не насолоджувались.

Тому подякуємо тим ентузіастам, які підчищають наш культурний простір від речей, які нікому непотрібні ані тут, ані на батьківщині «вєлікой літератури».

До речі, українські «пушкіністи» вже давно могли би переключитись на українську літературу: вона є, вона доступна, її стає більше, вона розвивається, вона цікава за визначенням, її теж можна цитувати, демонструючи один одному єдиний культурний код. Але вони не читатимуть і її, бо ніхто не змушує, а якщо змушує, то без наслідків: як же ж можна любити Єсеніна, якщо за нелюбов не розстріляють? Синдром манкурта.