Помер Папа Франциск (Уривок з книги "Ден Крок і український Папа")

Уривок з роману "Ден Крок і український Папа"

Частина 3. Камінець у черевику рибалки

Глава 7. Одна перемога на всіх

Кардинал Джованні Сандрі, керівник Конгрегації східних церков, щойно повернувся до свого кабінету у Апостольському палаці після демонстрації на підтримку Палестини, де він хоча й не мав публічного виступу, але своєю присутністю на радість публіці продемонстрував власну позицію. Але після того, як він зручно, з відчуттям повного задоволення собою вмостився у своє крісло, його викликали до Папи.

Сандрі вже півгодини відповідав на безсистемні питання Климента. Однак жодного питання про анти-ізраїльську демонстрацію не прозвучало. Та Сандрі й не дуже переймався тим, що йому доведеться виправдовуватись, бо завжди вмів уникати конфліктів з керівництвом.

Клименту дуже складно давалися розмови з кардиналом, адже вони обидва знали, що не довіряють один одному і що їхні зустрічі неприємні їм обом. Проте з’ясувати стосунки між собою вони ніяк не могли, бо Климент іноді дорікав кардиналу за якісь вчинки, що суперечили уяві Папи про те, як все має бути, а Сандрі ніколи прямо не сперечався, завжди висловлюючи і демонструючи свою вірність, покірність і згоду зробити так, як йому наказує намісник апостола Петра. Простіше кажучи, прямого конфлікту між ними не було, тому й дорікати кардиналу формально не було за що. Однак напруга між ними була помітна, і відчутна не лише їм двом.

Климент вже почав забувати, з чого ж все почалося, але не забув остаточно: з пам’яті стерлися якісь деталі, якісь слова, але загалом Папа знав, що не так з кардиналом.

Сандрі почав будувати свою кар’єру у Ватикані задовго до того, як тут з’явився Артур де Брейне. Він народився у Римі, жив у Римі і ніколи не працював у статусі священника поза Римом, якщо не рахувати його доволі численні вояжі світом – як правило, помпезні та люксові - протягом його довгого служіння, але ж, все одно, місцем його роботи були береги Тибру і пагорби італійської столиці, не далі. І він дуже цінував своє місце під сонцем, а коли молився, то саме за те, що господь дозволив йому жити у вічному місті. Сандрі плекав все католицьке, все італійське, все римське.

Коли «Братерство Петра» набирало силу, Климент навіть радів тому, що є Сандрі, бо той критично ставився до появи такої собі церкви в церкві. Папа і сам трохи лякався, що «брати», які задекларували повну підтримку климентівським реформам, несподівано стали чимось на кшталт опозиції до нього самого. А такі, як Сандрі, здавалося, залишалися консерваторами – хранителями традицій, які стримують інших від того, аби церкву хитало з однієї крайнощі до іншої. Папа переконував себе у тому, що саме так і буде встановлено баланс, а самому понтифіку, як би прикро йому не було це визнавати, залишалось розділяти та володарювати – це не дуже по-християнськи, але люди є люди, і як господь є пастирем для всіх, так і Папа має бути пастирем для вірних своєї церкви та вказувати їм єдиний вірний шлях: десь проміж крапельками.

Але якось Клименту доповіли, що у розмовах з іншими кардиналами Сандрі нерідко розповідає про одну свою нав’язливу ідею, мовляв, а коли Рим побачить на чолі католиків римлянина або ж італійця? Майже п’ятдесят останніх років католицьку церкву очолював хто завгодно - то німець, то поляк, то аргентинець, то бельгієць, але чому не італієць? Що раптом не так стало з італійцями?

Останнім італійцем, якого було обрано понтифіком, був Іоан Павло І, але він увійшов у новітню історію як Папа, який обіймав цю посаду найменше за всіх – помер тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року на тридцять четвертий день свого папства. Менше за нього правив лише Лев IX за п’ять століть до того – лише двадцять сім днів. Але ж не так давно Папами ставали народжені на території сучасної Італії за нечастими виключеннями. То чому ж цю традицію було перервано? Кому вона заважала? І парадокс у тому, що такої ж думки тримався не лише консервативний Сандрі – тут він не був одиноким.

Попри те, саме в італійському Папі не було жодного прагматизму чи політичної необхідності, хіба що роздратування від толерації ЛГБТ, нав’язану бельгійцями, грало тут далеко не останню роль. А загалом здавалося, що багато людей вбачають у цьому просто щось надзвичайно привабливе, як щось незаслужено втрачене, ностальгійне. Але Сандрі дивився далі за всіх: зміни у світі після російсько-української війни поставили під сумнів доцільність та виправданість існування Європейського Союзу і НАТО, як частини системи оборони. Сандрі чітко вловив той момент, коли національні держави Європи забажали стати національними по-справжньому: без диктату з боку такого наддержавного утворення, як ЄС. А це означало, що кордони між країнами Союзу скоро почнуть відновлюватись, кожен буде сам за себе, і найяскравіший цьому доказ – Угорщина, яка кинула Євросоюзу виклик, блокуючи майже всі рішення щодо розширення ЄС й не тільки.

Бельгієць Де Брейне не одразу розпізнав у цьому те, що він чув у своєму дитинстві і юності після Другої світової: «Німеччина для німців», «Італія для італійців» і навіть «Британія для британців».

Попри репутацію властолюбця і дивака, Папа розумів, що після нападу Росії на Україну під божевільним приводом боротьби з нацистами несподівано виник побічний ефект у вигляді фашизації Європи, хоча й помірної. А після нападу на Ізраїль і масових мітингів на підтримку так званої Палестини стало зрозуміло, що лозунг «Ніколи знов» ніколи не буває вічним, що справжні глибинні нацизм та антисемітизм довгі роки чекали на слушну нагоду, аби знов вирватись назовні. І ось вони почали прокидатись після тривалої вимушеної сплячки.

Знаючи і розуміючи все це, Папа виявився безсилим цьому протистояти. Він, як і Сандрі, також уникав конфронтації – як всередині церкви, так і за її межами, і підписання Домініканської декларації було тому наочним прикладом. Бажання Де Брейне якось домовитись з усіма навколо та майже повна відсутність розуміння того, що на одному добрі далеко не поїдеш, дуже дратували Амброза Т’єррі. «Братерство Петра» - це янголи, а там, де вони, там і демони поруч. Пильнуй!», - казав він другові юності Артуру. Але той насправді не був упевненим на всі сто відсотків, що світ влаштований саме так: він не вірив у янголів, а тим більше – у демонів, тому й поводився як добрий дідусь, який не вірить, що якийсь міфічний демон вдарить ножем йому у спину, хоча й інстинктивно озирався: «А раптом бог існує…». Про це добре знав Т’єррі, але був настільки вірним другом, що краще взяв би цю таємницю з собою у могилу, аніж розповів комусь, чи, не дай бог, скористався цим у власних інтересах - теоретично Папу можна «звільнити», якщо він не вірить у бога.