У Римі закрилось Antico Caffè Greco, де відпочивав Микола Гоголь

Воно існувало на одному місці – вулиця Кондотті – з 1760 року. Але знаменитим його зробив не вік, а відомі відвідувачі: від Джойса та Апполінера та від Гоголя до Байрона. Як багато хто, я теж там був, і навіть зберіг фірмову серветку і чек. А також я був на вулиці Сістіна, де жив Гоголь: від Greco слід було піднятися Іспанськими сходами і повернути направо.

Antico Caffè Greco - історичне місце, шкода, що на цьому місці його вже не буде, а в іншому – то буде якесь інше кафе.

Добре, що я зафіксував пам'ять про нього у своїй книзі «Ден Крок і український Папа».

Уривок:

Молода висока жінка вийшла з чорної Audi 8L біля церкви Триніта-деї-Монті, що на вулиці Сістіна. Вона була вдягнена у дорогі брендові речі, тримаючи у руці сумку з останньої колекції італійського модного дому, туфлі її, вкриті лаком, були на високих підборах та виблискували на лагідному зимовому римському сонці, лише самі сонячні окуляри на вигляд коштували кілька сотень євро, голова була покрита дизайнерською хусткою, зав’язаною на шиї, рясний макіяж на обличчі також мав свідчити про наявність в неї грошей.

Вона відпустила водія і підійшла до Іспанських сходів, аби спуститися ними на площу Іспанії, роздивляючись згори краєвиди Риму. На сходах сиділи туристи і грілися на сонці, також милуючись пейзажем навколо. Їх було доволі багато у час після обіду, тож жінка майже переступала через тіла і робила це з таким виглядом, ніби під її ногами було розкидане собаче лайно.

Спустившись зі сходів, вона повернула наліво і дійшла до перехрестя з вулицею Кондотті, де одразу за рогом був фірмовий магазин Prada. Вона спустила на ніс окуляри і поверх них намагалася розгледіти крізь вітрину щось новеньке для себе. Але, ніби лінуючись, вирішила, що зайде сюди пізніше. Пройшла трохи далі вулицею і увійшла до кондитерської Greco. Там її одразу впізнали кельнерки, привіталися і провели її вглиб кафе:

- Ваш столик вільний, синьйора. Вам як завжди?

- Так, дякую.

Вона буває тут майже кожного дня: обідає та вечеряє у різних ресторанах Риму, але куштувати десерти приїздить саме сюди. І, не дивлячись на те, що її столик розташовувався у вузькому проході між двома залами - не надто зручне місце для багатої синьйори, - вона ніколи не сідала за іншими. Коли він був зайнятий, вона йшла по своїх справах вулицею далі, навіть якщо у кондитерській було мало людей і вільних місць вистачало.

Вона зняла окуляри та поклала їх на стіл разом з сумочкою і одразу ж подивилася на рукописний аркуш паперу, що висів на стіні у рамці під склом прямісінько над її столиком, ніби хотіла переконатися, що він на місці.

Пересвідчившись, що він нікуди не зник, поки її не було, вона швидко пробігла очима вже добре знайомим їй текстом, написаним чорнилами російською мовою:

«Пам’яті М.В. Гоголя».

«Про Росію я можу писати лише у Римі. Лише там вона представляється мені уся у всьому своєму громадді. А тут я загинув і змішався у ряді з іншими. У Римі я писав перед відкритим вікном, обвіваний благодійним і чудотворним для мене повітрям».

«Рим, наш чудовий Рим! Рай, у якому ти живеш повільно у найкращі хвилини твоїх думок, цей Рим захопив та очарував мене».

«Все що мені потрібно було я забрав і заключив до себе до глибини душі моїй. Там Рим, як святиня, як свідок чудових явищ, здійснених наді мною, перебуває вічно».

Ці три цитати з’явилися тут тисяча дев’ятсот другого року, як повідомляла пам’ятна табличка, на честь п’ятдесятиріччя зі дня смерті письменника, а кафе Greco працює аж з тисяча сімсот шістдесятого року. За цим самим столиком їв та відпочивав Микола Васильович, а жив тут поруч - у будинку на пагорбі Пінчо, на вулиці Сістіна, звідки й прийшла жінка. Проглянувши знайомі цитати, вона сіла, задоволено дістала з сумочки останню модель iPhone і зосередилась на ньому.

В цей момент їй знов зателефонували з незнайомого номера. Але вона не відповіла. А декілька годин тому, коли вона була у своєму офісі на вулиці Кончіліаціоне, 10, що від Тибру веде до собору Святого Петра, дзвонили з іншого, якого в її контактах також не було. А кілька днів тому вона отримала дзвінок від Корабльова, але він промовчав.

Вона бачила новини про те, що у Неаполі одночасно було вбито шістьох людей – прямо на вулиці. Повідомлялося, що троє з них були італійцями, один росіянин, один білорус і один українець. Вона не розуміла, ким були італійці. Здогадувалась, хто був росіянином і хто був білорусом. А от хто був українцем – Корабльов, який приїхав зі своїм українським паспортом, або Крок - вона не знала. Обидва зникли.

І вже минуло багато часу, а повідомлень з номера Корабльова більше не було. Вона здогадувалась, що щось пішло не так, можливо, Корабльов змушений переховуватись, а його дзвінок – це щось на кшталт сигналу про допомогу, однак, розшифрувати його вона не змогла. І ніхто не міг їй у тому допомогти.

Вона припускала, що телефон потрапив до чужих рук, але до чиїх, також було загадкою. Їй надійшов наказ не телефонувати йому і взагалі не смикатись, сидіти тихо, поводитись як завжди і чекати на подальші інструкції.

І вона ніяк не могла знати, що Корабльов помер у кареті швидкої допомоги ще до того, як його маленьке тіло доїхало до шпиталю. Куди подівся Крок, не знала вся Федеральна служба безпеки.

Вона помітила, як до Greco зайшли чоловік у сірому костюмі, поліцейський у великій фуражці, а за ними двоє спецпризначенців з автоматами. Вони заходили у глиб кафе, але її внутрішній сигнал тривоги не спрацював. Однак всі четверо, як виявилося за мить, прямували саме до неї.

Чоловік у костюмі представився прокурором, ім’я якого вона не розчула, а поліцейській у фуражці - капітаном поліції.

- Синьйора Захарова? Аташе посольства Росії у Ватикані? – спитав прокурор.

- Так. У чому справа?

- Вас затримано за співучасть та організації вбивства.

- Що?! Якого вбивства? Я дипломат! Я маю недоторканність! – одразу ж почала волати вона.

- Синьйора Захарова, ви, звісно, маєте право на дипломатичну недоторка»

- Як ви смієте?! Я російський дипломат! Сука, я руская! Я, блядь, руская!